Діти з аутизмом: У черзі за щастям

Сьогодні у  Всесвітній день поширення інформації про проблеми аутизму  я хочу повернутися до своїх думок, які виникли після відвідин школи для дітей з аутизмом. Це було кілька років тому. Зустріч з цими дітками зробила мене іншою. Увесь день всередині вирував важкий буревій емоцій, який зміг ущухнути лише, коли я поставила крапку у цьому тексті

 

У вухах цілий день сумна пісня, якої просто потребує організм. Та з усіх слів чомусь зупиняюся на рядочку про вічне щастя. Як то кажуть, Фрейд десь у повітрі:)

Але, власне, сумна пісня про щастя  — це ми, це наші життя. Ну, принаймні моє… принаймні сьогоднішній день. Точніше, перша його половина.

Я познайомилася з дітьми-аутистами. Це було не зовсім знайомство, бо насправді вони знають лише себе, а ми зовсім не знаємо їх.

Я спілкувалася з їхніми перекладачами цього незбагненного світу, які за сумісництвом є ще й мамами. Вони говорили про те, що колись їхні діти були такими, як усі, а потім щось трапилося, суспільні межі почали тиснути. І зараз суспільство випльовує їх, бо вони опинилися поза межами зручних контурів. Ось така кардіограма «правди» від сильного натиску.

Кажуть, щоб дітям з аутизмом стати ближчими до соціуму треба корекційне навчання, дієтичне харчування та мегавітамінна терапія. А що потрібно соціуму, щоб наблизитися до них? Бодай на одну думку, погляд чи жест розуміння?! Ми звикли, що мета завжди попереду, і фініш цей важливіший за перипетії на дистанції. А тут, врешті, і твориться життя: хтось падає, піднімається, струшує біль і образу від колючих ліктів тих, хто попереду.

Діти з аутизмом не пасуть задніх, вони просто біжать по незручних доріжках.  Їхній світ продиктований не нашими віршами та проілюстрований не тими картинами.

«Біл Гейтс був аутистом. Кажуть, що Моцарт також», — розповіла одна мама. Я за неї зраділа, бо ж гарно мати в життєвій колекції історію про успіх подібного. Є до чого прагнути чи просто мріяти. Це як, наприклад, народитися в один день із Нобелем: жодного зв’яку, але хочеться вірити…

І я почала шукати в очах цих, спрямованих на зовсім інший світ, дітей геніальність. Так хотілося прихилити її до них, насипати в долоні того Божого дару, щоб їм тепліше жилося. Зрештою, генії теж  чужі нашому світові, але  «геній» звучить значно гарніше, ніж «аутист». Даруйте,  та я, на жаль чи на щастя, все-таки частина соціумного контуру. Нехай не завжди типова та звична, але, зрештою, дробова одиниця в системі цілого.

Я прокручувала в голові «Людину дощу» з Дастіном Хофманом та зовсім  нещодавно прочитаний «Дивний випадок з собакою вночі». Сьогодні «люди дощу» та маленькі «крістофери» були біля мене. На відстані п’яти кроків і двох з половиною блимних думок. Вони – люди. Наші люди. Не гірші, не кращі, просто наші. І, може, хтось з них і поцілований геніальністю. Але не це потрібно визирати. Варто бачити прості логічні речі:

Добре – це коли проїхало поспіль п’ять червоних автомобілів. Зовсім зле, коли – п’ять жовтих (це момент із книжки «Дивний випадок з собакою вночі» Марка Геддона про хлопчика з аутизмом – авт.). І метафори тут недоречні. Люди бувають своїми та чужими, добрими і поганими. Для них світ не пересікається з префіксом недо-. Якраз цього ми недобачаємо.

P.S. Мій комп’ютер цілісінький день вперно виправляє «аутисти» на «артисти». Я залишу свою асоціацію німою, але все-таки Фрейд в повітрі…  

Олена Токова


  1. Вита прокомментировал 2018-04-02

    Дякую за те, що поділилися. Наприклад, я ніколи не зустрічала дітей-аутистів, або принаймі так думаю. Хочеться зуміти знайти правильні слова батькам і тим самим діткам, коли все ж таки познайомлюсь. Не хочеться образити байдужістю і також співчуттям, адже це не хвороба

Ответить

Вы должны войти, чтобы оставить комментарий.